Жив-був колись один хлопчина, і була в нього мати, яка його безмірно любила. Їхня невеличка хатинка стояла на самісінькій окраїні лісу. Місцина там була глуха-преглуха, довкола — жодної душі, тож цілими днями хлопець тільки й робив, що сидів удома та товаришував із матір’ю.
Одного зимового вечора мати з сином сиділи разом біля вогнища, як раптом зчинилася люта буря і з розмаху розірвала двері настіж. Жінка аж здригнулася від переляку, затремтіла всім тілом і тривожно озирнулася довкола, ніби чекаючи на якусь страшну біду.
— Швидко зачини двері! — стривожено вигукнула вона синові. — Мені моторошно!
— Моторошно? — перепитав хлопчина. — А що це за відчуття таке — страх?
— Ех... страх — це й є страх, — відповіла мати. — Це коли боїшся невідомо чого, сам не знаєш від чого, але воно постійно висить над душею.
— Певно, це дивовижне відчуття, — мовив хлопчина. — Піду-но я мандрувати білим світом, доки не збагну, що воно таке.
Наступного ранку, ще до того, як мати прокинулася, він залишив ліс і вирушив у дорогу.
Пройшовши кілька годин, він дістався підніжжя гори і став дертися нагору. Ближче до вершини починалася дика, похмура покинута земля, всипана химерним камінням.
Там він натрапив на зграю лихих розбійників, що засіли коло вогнища. Хлопець змерз і втомився, а побачивши яскраве полум’я, неймовірно зрадів і попрямував прямісінько до розбійників.
— Доброго вечора, панове! — гукнув він і протиснувся межи них так близько, що черевики майже торкалися палаючих колод.
Розбійники припинили пити й витріщилися на нього з подивом. Зрештою заговорив главарь разбойников:
— Навіть озброєні каравани не наважуються сюди поткнутися, і птахи облітають наші володіння стороною. Хто ти такий, що маєш стільки сاحхи, аби лізти до нас у лігво?
— Та от, вирушив із дому в пошуках страху. Може, покажете мені, що це таке?
— Усюди, де з’являємося ми, оселяється страх! — озвався главарь разбойников.
— І де ж він, цей страх? — спитав хлопець, озираючись довкола. — Щось нічого не бачу.
— Візьми цей казанок, а також борошна, масла і цукру, йди на он те кладовище та напечи нам коржів до вечерлі! — наказав розбійник.
Тим часом хлопчина добре прогрівся біля вогню, аж підскочив від радості, схопив казанок і чимдуж побіг з гора.
Добігши до цвинтаря, він назбирав сухої гілляки і розпалив багаття. Потім збігав до найближчого струмка набрати води, замісив у казанку борошно з маслом та цукром, умостився зручніше і взявся пекти коржі. Невдовзі вони почали рум’яніти і ставати хрусткими. Хлопець витягнув смакоту, розклав на камені й погасив вогнище.
У ту ж мить із могили висунулася чиясь рука і пролунав голос:
— Цей корж для мене?
— Гадаєш, я стану віддавати житню їжу мерці? — сміючись відповів хлопчина, легенько вдарив очкурником по тій руці, забрав корж, затягнув веселу пісеньку і в приприжку побіг назад на гору.
— Ну що, знайшов страх? — запитали розбійники, коли він виклав перед ними готові коржі.
— Та де там, нема ніякого страху, — відповів хлопець. — Нічого такого не бачив, хіба що рука з могили вилазила та просила мій корж, але я ляснув її очкурником і сказав, що вона не для неї, тож рука й сховалася. Ой, який же тут чудовий вогонь!
Сказавши це, він скраю сів біля багаття по-турецькому, навіть не помітивши, як розбійники перезираються між собою з німим подивом.
— Маєш ще один шанс, — мовив нарешті один із розбійників. — За горою є глибоке озерце, от там на дорозі певно й зустрінеш свій страх.
— Дай-то бог! — кинув хлопчина і одразу ж рушив у путь.
Невдовзі перед ним розкинулося глибоке озеро. У сяйві місяця вода мерехтіла сріблястим блиском. Підійшовши ближче, він помітив високу гойдалку, що звисала над самою водою, а на ній сиділо якесь дитя і гірко плакало.
Диво, і чого це гойдалка опинилася над водою? — подумав хлопець. — І чого воно реве?
Тільки-но він рішуче крокував до дитини, як до нього підбігла дівчина і благально закричала:
— Я хочу зняти свого молодшого братика з гойдалки, але вона надто високо, мені ніяк не дотягнутися. Якщо ти підійдеш до самого берега і дозволиш мені стати тобі на плечі, я певно зможу його дістати!
— З радістю! — відповів хлопчина.
У лічені хвилини дівчина видерлася йому на плечі. Замість того, щоб легко й просто зняти брата з гойдалки, вона раптом мертвою хваткою вчепилася ногами йому в шию. За мить хлопець відчув, що починає задихатися, а якщо не задихнеться, то неминуче гепнеться в глибоке озеро. З останніх сил він рвонув дівчину назад і скинув додолу. Вона впала на землю, а з її руки зісковзнув браслет.
Хлопець підняв браслет.
— Стільки дивних речей трапилося відтоді, як я залишив дім, нехай ця цяця залишиться на згадку, — пробурмотів він і повернувся до дитини, але ні малечі, ні самої гойдалки вже й слід простиг. На обрії рожевіли перші промені світанку.
Надягнувши браслет на руку, хлопчина перетнув рівнину біля підніжжя гір і дійшов до невеличкого містечка. Дорогою він не на жарт зголоднів і змучився від спраги. Коли він ступив на головну вулицю, дорогу йому перетнув якийсь демон.
— Звідки в тебе цей браслет? — гаркнув демон. — Це моє!
— А от і ні, моє, — заперечив хлопчина.
— Не меси дурниць! Віддай зараз же, інакше тобі не зносити голови!
— А ходімо до судді, хай розсудить нас! — запропонував хлопчина. — Якщо суддя присудить його тобі — твоє; а якщо мені — моє.
Демон погодився. Вони рушили разом до залу суду. Суддя дуже уважно вислухав їхні пояснення, а тоді оголосив своє рішення: ні хлопчина, ні демон не змогли остаточно довести своє право власності на прикрасу, тож доки браслет залишиться на зберіганні в суду; той же, хто принесе парний до нього браслет, і стане його законним володарем.
Вислухавши вердикт, демон і хлопець переглянулися з виразом обличчя, що ніби промовляв: і де нам тепер шукати другий браслет? Проте сперечатися з рішенням було марно, тож обидва мовчки вклонилися і вийшли.
Хлопчина брестив куди очі дивляться, аж поки врешті опинився на морському узбережжі.
Недалеко від берега на рифи наскочив корабель і стрімко йшов на дно. Команда юрмилася на палубі, бліда як смерть, люди розмахували руками і голосно кликали на допомогу.
— Ей, ви не бачили часом страху? — гучно крикнув хлопчина. Крізь гуркіт хвиль до нього долинув розпачливий крик моряків:
— Рятуйте! Порятуйте! Ми тонемо!
Хлопець миттю скинув одяг і кинувся у хвилі, допливши до корабля, де його одразу втягнули на палубу.
— Судно постійно крениться і ось-ось затоне! — ридали моряки. — Ми всі загинемо, нам страшенно моторошно!
— Дайте мені кінця мотузки, — сказав хлопчина.
Він узяв канат, міцно прив’язав один кінець собі до пояса, а інший — до щогли, і стрибнув у пучину. Він пірнав усе глибше й глибше, доки ноги не відчули морське дно. Піднявшись на повен зріст, він озирнувся навколо. Гнівна русалка з усіх сил тягла залізний ланцюг, примагнітивши його до борту корабля за допомогою шматка магнітної руди, від чого судно неухильно тягло на дно.
Хлопець простягнув руки, вхопив її за зап’ястя і змусив розтиснути пальці. Судно на поверхні води одразу вирівнялося, і команда, заклавши кермо, почала обережно відпливати від небезпечних рифов — корабель був урятований.
Потім він підняв з дна неподалік шматок іржавого ножа, перерізав страхувальну мотузку і міцно прив’язав русалку до кам’яної брили, аби вона більше не сміла чинити капостей. Попрощавшись із нею, хлопчина виплив на берег, де на нього чекав його одяг.
Він швидко вбрався і рушив далі. Незабаром він вийшов до розкішного саду. Там буяла зелень, цвіли дивовижні квіти, а поміж ними дзюрчів чистий струмок. Від спеки хлопець відчував втому, тож зайшов у прохолодну тінь і примостився біля буяння пахучих червоних квітів. Не встиг він оговтатися, як заснув.
Раптом його розбудив шум крил і подих прохолодного вітерця. Насторожено звівши голову, він побачив трьох голубів, які пірнули у струмок, здіймаючи хмари бризок. Весело хлюпаючись, вони раптом зникли під водою на чималій глибині. Коли ж знову з’явилися на поверхні, то це були вже не птахи, а три вродливі дівчини.
Між ними виник столик із перламутру, заставлений кришталевими кубками з рожевих і зелених черепашок. Одна з дівчат налила вина з високого келиха і вже збиралася піднести до губ, як інша зупинила її.
— За чиє здоров’я ти п’єш? — запитала та.
— За здоров’я того хлопчини-пекаря, який ляснув мене очкурником, коли я висунула руку з-під землі, — відповіла дівчина. — Він не такий лякливий, як інші! А ти за кого підіймаєш келих?
— За того юнака біля озера, який дозволив мені стати собі на плечі, а потім так луснув об землю, що я пролежала непритомна кілька годин, — відказала друга дівчина. — А ти, сестричко? — звернулася вона до третьої.
— Я тягла на дно корабель, розгойдувала його з усіх сил, і судно вже майже пішло на дно, — промовила та. Голос її зовсім не нагадував той зловісний тон, яким вона керувала ланцюгом. — Але прийшов юнак, урятував корабель і прив’язав мене до каменя. П’ю за його здоров’я!
Вони дружно підняли келихи і осушили їх до дна.
Тільки-но дівчата опустили кубки, перед ними постав той самий юнак.
— Я і є той хлопець, за чиє здоров’я ви щойно пили, і я прийшов до вас. Прошу, віддайте мені браслет, парний до того, що забрала одна з вас. Демон намагався відібрати його у мене силоміць, та я не дався. Він потягнув мене до судді, а той конфіскував прикрасу і вимагає принести другу частину. Я обійшов увесь світ у пошуках, аж поки не потрапив у це дивовижне місце.
— Ході-но з нами! — мовили дівчата.
Вони провели його лабіринтом коридорів до величного залу, де одна за одною йшли неймовірно розкішні кімнати. Старша з дівчат зняла з полиці, заставленої скарбами, браслет, який був точнісінькою копією того, що зберігався в судді, і надягла його хлопцеві на зап’ястя.
— Іди швидше і покажи його судді, — сказала вона. — Тоді він поверне тобі твою частину.
— Я ніколи вас не забуду, — відповів хлопчина. — Може, пройде багато часу, перш ніж ми знову побачимося, хіба що я раніше знайду страх.
І він знову вирушив у дорогу. Забравши браслет у судді, він продовжив свої мандри.
Хлопець ішов і йшов, але страх усе ніяк не йшов йому назустріч. Одного дня він зайшов до великого міста, де вулиці й площі були заповнені людом аж ущерть — ніде було яблуку впасти.
— Чого це тут зібралося стільки народу? — спитав він перехожого.
— Володар цієї країни помер, — відповів той. — Дітей він не мав, тож тепер обирають наступника. Щоранку з вежі випускають священного голуба, і на чию голову він опуститься, той і стане нашим королем. За кілька хвилин птаха випустять знову, поглянемо, що з цього буде.
Усі погляди були прикуті до високої вежі посеред площі. Щойно сонце сягнуло зеніту над шпилем, верхні дверцята розчинилися, і в небо злетів дивовижний голуб, що переливався червоним, сірим, зеленим та блакитним сяйвом. Зробивши кілька кіл у повітрі над натовпом, птах раптом різко пірнув униз і сінув прямісінько на голову хлопчині.
З усіх боків миттєво зчинився оглушливий вереск і радісні вигуки:
— Король! Король!
У ту мить, поки хлопець слухав ці вигуки, перед його очима з блискавичною швидкістю промайнув видіння: він побачив себе на троні, що все життя марно виснажує розум заради управління державою, намагаючись збагатити бідняків, розрадити скорботних та навернути лиходіїв на праведний шлях... але все, чого він справді хотів, так і залишилося нездійсненим, і навіть одружитися з коханою дівчиною йому було не судилося.
— Ні! Ні! — закричав він, затуляючи обличчя руками.
Проте люди навколо вирішили, що він просто знепритомнів від несподіваного багатства та почестей, тож ніхто й не звернув на це уваги.
— Гаразд, для певності випустимо ще кількох голубів! — загули в натовпі.
Але кожна наступна птаха сідала точно так само, як і перша — на голову хлопчині. Огидні вигуки стали ще гучнішими.
— Король! Король!
Почувши ці оклики, юнак відчув крижаний холодок по спині — він ніяк не міг збагнути, що ж відбувається.
— Ось це і є той страх, який ти так гаряче шукав, — пролунав голос зовсім поруч, звучачи так, ніби промовляли лише до нього одного.
Він схилив голову, і перед очима знову постало те видіння. Покірно схиливши чоло, він прийняв свою долю, готуючись провести решту днів у нескінченній тривозі та страху.

Комментарии

Загрузка...