Ранкова роса ще виблискувала на паростках пшениці, коли Су Яо разом із трьома дітьми вирушила в поле збирати хмиз.
Лу Шихань, тримаючи в руках маленький бамбуковий кошик, підстрибуючи, бігла слідом. Її очі не відривалися від польових квітів на межі, і час від часу вона зупинялася, щоб зірвати квітку й заплести її у волосся. Лу Юйсюань, озброївшись гілкою, розгрібав траву вздовж стежки, вишукуючи сухі гілки, що згодилися б для вогню. Лу Сінчень ішов попереду, міцно стискаючи в руках рогатку й пильно озираючись навкруги, наче маленький охоронець.
— Не біжіть так швидко, ще впадете, — не втрималася Су Яо, дивлячись, як жваво біжить Лу Шихань.
— Знаю-знаю, сестричко! — Лу Шихань озирнулася і щиро посміхнулася, її щічки розчервонілися від бігу.
Су Яо усміхнулася і похитала головою: після вчорашньої м’ясної вечері в дитини було вдосталь енергії. Сама вона, схиливши голову, уважно вишукувала хмиз, час від часу змахуючи сапкою, щоб відсікти сухі гілки.
Відколи дядькові Вану стало краще, у селі ніхто більше не приходив просити про лікування відкрито, проте біля її порога постійно хтось крутився, кидаючи дивні погляди. Су Яо вирішила, що краще виводити дітей у поле: це і від зайвої уваги рятує, і дров можна назбирати — подвійна користь.
— Сестричко, дивись, метелик! — раптом вигукнула Лу Шихань, вказуючи вперед.
На маленькій жовтій квітці сидів барвистий метелик, чиї крильця виблискували на сонці. Дівчинка навшпиньки рушила до нього, намагаючись спіймати.
— Не відходь далеко, — попередила Су Яо.
Лу Сінчень теж побачив метелика, його очі засяяли, і він кинувся слідом. Лу Юйсюань на мить завагався, але теж побіг за іншими.
Су Яо лише зітхнула з легкою посмішкою і продовжила збір. Щойно вона нахилилася за сухою гілкою, як попереду почулося схвильоване ой, а слідом за ним — гучний гуркіт, ніби щось перекинулося.
Серце Су Яо стиснулося від тривоги, вона кинулася вперед:
— Що сталося?
Добігши до місця, вона завмерла.
На межі поля стояв чоловік у бездоганно відпрасованому військовому мундирі, проте вся його спина була вкрита великою купою коров’ячого гною, з якої стирчали соломинки. Видовище було вкрай жалюгідним. Поруч валявся перекинутий бамбуковий кошик, а на землі розсипався гній.
Лу Сінчень і Лу Шихань, перелякані, ховалися за великим деревом, визираючи лише наполовину. Лу Юйсюань стояв поруч, стискаючи в кулачку свою гілку, його маленьке обличчя зблідло.
— Це... що тут коїться? — Су Яо підбігла, затуляючи собою дітей, і подивилася на чоловіка. У неї в грудях калатало серце.
Чоловікові було близько тридцяти, високий і статний, навіть із гноєм на спині він зберігав владну поставу. На його обличчі не було жодної емоції, а погляд, гострий, мов у яструба, був прикутий до Су Яо та дітей. Він мовчав, але від цього погляду ставало ніяково.
— Вибачте... вибачте, товаришу, діти не навмисно, — заїкаючись, вибачилася Су Яо, судомно обмірковуючи, як вийти з цієї ситуації. У цей час статус військових був дуже високим, і образити такого чоловіка було небезпечно.
Чоловік нічого не відповів, лише повільно розвернувся. Його мундир був охайним, без жодної зморшки, комір щільно застебнутий. Очі під полями кашкета залишалися глибокими й спокійними, ніби це не в нього щойно поцілили коров’ячим гноєм.
Він оглянув свою спину, потім перевів погляд на Су Яо, затримавшись на кілька секунд на її обличчі, а точніше — на чистих, попри бруд, очах.
— Ви нова освічена молодь? — запитав він низьким, владним голосом, у якому неможливо було вгадати ні гніву, ні радості.
Су Яо здивувалася, не очікуючи такого запитання. Вона кивнула:
— Так, мене звати Су Яо, приїхала минулого місяця. — Вона подивилася на його спину і відчула провину. — Товаришу, мені справді дуже шкода, діти ще нерозумні... Може, зайдете до нас помитися? У мене є мильний корінь, він добре відмиває.
Чоловік ще раз глянув на свій мундир, потім на дітей, що тремтіли за спиною Су Яо. Помовчавши кілька секунд, він кивнув:
— Добре.
Су Яо не очікувала, що він так легко погодиться, і зітхнула з полегшенням:
— Тоді... прошу сюди. — Вона відступила вбік і повела його додому.
Дорога минула в ніяковій тиші. Су Яо кілька разів намагалася заговорити, щоб розрядити атмосферу, але не знала, що сказати. Чоловік теж мовчав, крокуючи слідом. Гній на його спині при кожному кроці ледь помітно погойдувався, і іноді від нього відпадали дрібні шматочки.
Лу Сінчень і Лу Юйсюань трималися якомога ближче до Су Яо, а Лу Шихань сховалася в неї на руках, уткнувшись обличчям у шию сестри, боячись навіть глянути на незнайомця.
Коли вони майже підійшли до будинку, чоловік раптом запитав:
— Це ваш дім попереду?
— Так, ось та хатина, — вказала Су Яо на стареньку будівлю неподалік.
Чоловік кинув на неї погляд і знову замовк.
Біля порога Су Яо спершу завела дітей до хати, наказавши їм сидіти тихо, а сама повернулася до гостя:
— Товаришу, зачекайте хвилинку, я підігрію води.
Чоловік кивнув і, стоячи у дворі, почав знімати кашкет. Під ним виявилося коротке чорне волосся, на якому теж виднілися травинки. Він струсив їх і поправив комір.
У цей момент його погляд упав на комірець блузи Су Яо. Вона була в старій, випраній до білизни блакитній сорочці, краї якої вже трохи обтріпалися, але на комірці була вишита маленька квітка магнолії — акуратна, витончена, вона виглядала надзвичайно вишукано на простому вбранні.
В його очах промайнуло здивування.
Су Яо вийшла з мискою гарячої води і помітила, що він дивиться на її комірець. Їй стало ніяково. Ця сорочка належала колишній власниці тіла, як і вишивка — кажуть, та була дівчиною з поважної родини і майстерно володіла голкою.
— Товаришу, вода готова. — Су Яо поставила миску на камінь у дворі і простягла йому шматок чорного мильного кореня. — Візьміть, хоч він і не дуже зручний, але бруд відмиває добре.
Чоловік прийняв корінь, глянув на воду і кивнув:
— Дякую.
— Не варто подяки, це найменше, що я можу зробити, — швидко відповіла Су Яо. — Мийтеся, а я піду пошукаю вам чистий одяг. У мене є старі речі, хоч це і жіночий одяг, але він чистий...
— Не треба, — перебив він її. — У мене є запасний. — Він дістав із рюкзака зелений військовий пакунок, у якому виявився чистий мундир і білизна.
Су Яо зніяковіла:
— Тоді... не буду вам заважати.
Зайшовши до хати, вона притулилася до дверей і приклала руку до грудей — серце калатало. Надто вже владним був той чоловік, це її нервувало.
— Сестричко, той дядько не буде на нас сердитися? — тихо запитала Лу Шихань, у чиїх очах стояли сльози.
— Ні, він хороша людина, — Су Яо погладила її по голові. — Це ми винні, що забруднили йому одяг. Коли він закінчить, ми ще раз вибачимося.
Лу Сінчень кивнув:
— Це я винен, не треба було гнатися за метеликом. — Саме через те, що він біг занадто швидко, він і врізався в кошик із гноєм.
— Нічого, головне, що ти зрозумів свою помилку. Наступного разу будь обережнішим, — Су Яо погладила його по голові.
Хлопчик серйозно кивнув.
З двору долинув шум води. Су Яо підглянула в щілину дверей: чоловік завзято мився. Рухи в нього були впевнені, і хоча відмити гній було непросто, він не виявляв жодного роздратування.
Су Яо здивувалася: цей чоловік не схожий на звичайного солдата, скоріше на офіцера. Що він забув у селі з перевіркою сільського господарства? Хто він насправді?
Тільки-но вона про це подумала, шум води вщух. Су Яо відійшла від дверей і вдала, що складає дитячий одяг.
За мить пролунав стукіт:
— Товаришу Су, я закінчив.
Су Яо відчинила двері. Чоловік уже був у чистому мундирі, волосся ще трохи вологе, але він знову виглядав велично і суворо.
— Може... я виперу ваш брудний одяг? — запропонувала вона.
Чоловік подивився на одяг, потім на Су Яо і похитав головою:
— Не треба, я сам впораюся. — Він завагався на мить. — Щодо сьогоднішнього... діти не винні.
Су Яо не очікувала почути таке і з полегшенням видихнула:
— Дуже дякую, товаришу.
— Мене звати Лу Чжаньє, я присланий військовим округом для перевірки сільського господарства, — раптом представився він.
— Лу Чжаньє... — прошепотіла Су Яо. Ім’я здавалося знайомим, але вона ніяк не могла згадати, де його чула. — Мене звати Су Яо, я вже казала.
Лу Чжаньє кивнув, окинувши поглядом скромну обстановку хати і дітей, які все ще побоювалися його.
— Це ваші діти?
Су Яо завагалася, але швидко відповіла:
— Ні, це діти далеких родичів, їхні батьки померли, я взяла їх під опіку. — Вона не хотіла відкривати правду, щоб не накликати зайвих проблем.
Лу Чжаньє не став розпитувати далі:
— Розумні діти.
Су Яо ледь помітно посміхнулася:
— Можна й так сказати.
— Мені час, — сказав Лу Чжаньє.
— Я вас проведу, — вигукнула Су Яо.
— Не треба, — він відмахнувся. — Дякую за воду і мило. — Він зупинився на мить, знову затримавши погляд на комірці Су Яо, і пішов геть.
Дивлячись йому вслід, Су Яо відчула щось дивне. Цей Лу Чжаньє — суворий і водночас привітний, справжня загадка.
— Сестричко, він пішов, — прошепотіла Лу Шихань.
— Так, пішов, — Су Яо зачинила двері. — Ну що, все гаразд, ходімо далі збирати хмиз.
Діти нарешті розслабилися і засяяли. Су Яо теж відчула полегшення: інцидент вичерпано, проблем вдалося уникнути.
Проте її не полишало відчуття, що Лу Чжаньє якось дивно дивився на її комірець. Невже вишивка негарна? Вона глянула вниз — на її думку, дуже навіть гарна.
Та годі, людина пішла, думати про це немає сенсу.
Су Яо взяла сапку:
— Ходімо, назбираємо побільше дров, увечері напечу вам коржиків із бататом.
— Ура! Коржики з бататом! — діти заплескали в долоні, забувши про всі неприємності.
Дивлячись на них, Су Яо посміхнулася. Що б не трапилося в майбутньому, головне, щоб ці діти були щасливі.
Вона не знала, що Лу Чжаньє, відійшовши, не рушив одразу до справ, а зупинився на пагорбі, озирнувшись на хатину Су Яо. Його погляд був глибоким. Він торкнувся рукою місця на спині, куди влучив гній, і кутики його губ ледь помітно здригнулися в посмішці.
Ця освічена молода жінка на ім’я Су Яо... досить цікава.
У голові Су Яо раптом пролунав голос системи: [Ви стали свідком випадкової події, активовано нагороду: п’ять фунтів свинини, десять фунтів борошна.]
Су Яо завмерла. Оце так? Вона відкрила системну панель і справді побачила, що в просторі з’явилося м’ясо та борошно.
Вона ледь не засміялася. Схоже, сьогоднішній день був не таким уже й поганим. Тепер можна буде покращити раціон дітей.
Су Яо глянула в небо: сонце світило лагідно, вітер був теплим. Тримаючи дітей за руки, вона йшла до поля. На серці було спокійно, а в душі жевріла надія.
Які б труднощі не чекали попереду, вона вірила, що зможе забезпечити дітям гідне життя.

Комментарии

Загрузка...