П’ятимітневий вітер ніс аромат пшениці, змушуючи дикі трави на межах полів безперервно хилитися до землі. Су Яо, присівши навпочіпки між грядками капусти, відщипнула жовтий листок, поїдений гусінню, і звернулася до навколишніх селян:
— Це робота капустяної совки. Достатньо обприскати сумішшю деревної золи та вапняної води — і шкідників виведемо, і капусті не зашкодимо.
Ерчжу, що сидів поруч із блокнотом, застрочив олівцем:
— Товаришу Су, цей спосіб справді кращий за пестициди?
— Спробуєш — дізнаєшся, — Су Яо випрямилася, обтрушуючи бруд із холош. — Минулого місяця тітка Ван обробила так свої баклажани, тож пошкоджених плодів стало вдвічі менше.
Вдова Ван кивнула, підтверджуючи її слова:
— І то правда! Баклажани виросли гладенькі, навіть у магазині при збуті хвалили.
Су Яо з усмішкою відмахнулася і дістала з кошика папір із кресленням захисної сітки:
— Ось схема. Якщо зробити каркас із бамбукових планок і натягнути зверху тонку сітку, більшість комах не пробереться. У нас у бригаді є майстер, який зможе таке сплести?
Вдова Лі подалася вперед, її очі заблищали:
— Мій чоловік раніше плев кошики, я попрошу його спробувати!
Раптом удалині почувся дзвінок велосипеда. Секретар Лі, крутячи педалі, вилетів на поле, а брезентова сумка на багажнику підстрибувала на вибоїнах:
— Товаришу Су! Чудова новина!
Су Яо випросталася, витираючи руки об штани. Секретар Лі загальмував біля межі, важко дихаючи, і дістав конверт із крафт-паперу. Червона печатка на ньому яскраво виділялася під сонячними променями:
— Місто затвердило! Тебе підвищили, ти тепер заступник директора з наукової роботи при комуні!
Селяни вмить загуділи. Олівець Ерчжу впав на землю, вдова Ван прикрила рот долонею, стримуючи сміх, а вдова Лі схопила Су Яо за руку:
— Товаришу Су, ні, директоре Су! Ти справді молодець!
Пальці Су Яо, що тримали конверт, тремтіли. Вона розкрила його і прочитала чіткі чорні літери: «Призначити товариша Су Яо заступником директора з наукової роботи комуни Червоний прапор (позачергове підвищення)». Під текстом червоні печатки міського управління сільського господарства та парткому комуни ще не встигли повністю висохнути.
— Це... — Су Яо розгублено роззявила рот. Вона писала звіт про екологічне землеробство лише заради того, щоб селяни менше страждали від шкідників, але ніяк не очікувала, що це помітять у місті, та ще й призначать на керівну посаду.
— Чого стоїш як укопана? — Секретар Лі притулив велосипед до межі, примружившись від усмішки. — Наймолодший керівник у повіті! Наша бригада Червоний прапор нарешті виростила справжнього діяча!
Селяни оточили її з вітаннями: хтось пропонував зарізати свиню і виставити частування, хтось — запросити театральну трупу. В Су Яо запалали вуха, і вона поспішно замахала руками:
— Не треба, не клопочіться. Я все та ж Су Яо, буду робити те саме, що й раніше.
— А от і ні, — секретар Лі поплескав її по плечу. — Тепер ти керівник, маєш носити відповідний одяг та головний убір.
Цей жарт викликав загальний сміх. Лу Сінчень випірнув із натовпу і простягнув Су Яо щойно зірваний помідор:
— Мамо, з’їж ягідку, вона солодка.
Су Яо стиснула в руці щедрий від сонця помідор, і в носі раптом защеміло. Від того часу, як вона вперше приїхала в село і ледь тримала сапу, до сьогоднішнього позачергового підвищення — весь цей шлях здавався нереальним сном.
Тільки вона замислилася, як удалині почулося гуркотіння мотоцикла. Військово-зелений силует вилетів на польову дорогу, залишаючи за собою хмару пилу.
— Це товариш Лу! — вигукнув хтось.
Мотоцикл різко загальмував біля межі, шини з вереском врізалися в багнюку. Лу Чжаньє зіскочив на землю, з-під кашкета на чолі виступив піт. Він підняв червону книжечку і, пробившись крізь натовп, усміхнувся Су Яо:
— Я повернувся.
Серце Су Яо підскочило. Манжети його військового кітеля протерлися, штани були в насінні трав, але очі сяяли неймовірним світлом. Лу Чжаньє розштовхав людей, підійшов до неї і вклав їй у руку червону книжечку. На обкладинці золотом витиснуто: Свідоцтво про заслуги, а всередині — чіткий запис: Товариш Лу Чжаньє нагороджений орденом третього ступеня.
— Щойно в повіті отримав, — його голос був трохи переривчастим, а долоні все ще зберігали тепло двигуна. — Чув, ти...
— Подивися на це, — Су Яо простягнула йому наказ про призначення. Її пальці випадково торкнулися його руки, і вона миттєво відсмикнула їх, наче обпеклася.
Лу Чжаньє розгорнув папір, затримав погляд на словах про позачергове підвищення і, підвівши очі, усміхнувся ще ширше:
— Вітаю, директоре Су.
— Не смійся з мене, — обличчя Су Яо злегка почервоніло. Вона відійшла вбік і побачила трьох дітей, що ганялися за метеликами серед пшеничних хвиль. Лу Шихань у своїй квітчастій кофтині миготіла в золотавих колосках, наче маленька метелик; Лу Юйсюань з галасом бігав із пляшкою, перечепився, впав, але швидко підвівся і кинувся далі; Лу Сінчень тримав брата й сестру за руки, боячись, щоб вони не загубилися.
— Подивись на них, — Су Яо вказала на дітей, і кутики її губ піднялися.
Лу Чжаньє простежив за її поглядом. Пшеничні хвилі гойдалися на вітрі, підкреслюючи жвавість трьох маленьких фігурок. Він простягнув руку і легенько торкнувся її волосся, де заплуталася пшенична остюка.
— Як тільки розберуся з цим, подам рапорт на переведення, — тихо сказав він, так, щоб чула лише вона. — Відтепер будемо разом.
Серце Су Яо пропустило удар. Вона вже хотіла щось відповісти, як секретар Лі підбіг із фотоапаратом:
— Ну ж бо, директоре Су, товаришу Лу, ставайте для фото! Подвійна радість!
Лу Чжаньє природно став поруч із нею, майже торкаючись її плеча. Су Яо була в латаній синій куртці, міцно стискаючи наказ; він — у бездоганному військовому кітелі, а червона книжечка виблискувала на сонці. За їхніми спинами хвилювалася пшениця, повз пробігли діти, клацнув затвор — і цей момент назавжди закарбувався на плівці.
Повернувшись у село, наказ вивісили на стіні будівлі бригади, і червона печатка яскраво виділялася на пожовклій газеті. Селяни юрмилися біля дверей, навіть із сусідньої комуни приїжджали на велосипедах, щоб подивитися на це ім’я.
— Чули? Директор Су раніше була міською інтелігенткою, а через два роки вже на керівній посаді.
— Вона талановита! Її модель екологічного землеробства навіть міське керівництво хвалило!
Су Яо ховалася в задній кімнаті, слухаючи ці розмови, і пальцями раз у раз гладила золоті літери на свідоцтві Лу Чжаньє. Вдова Лі принесла яєчний крем, від якого йшла пара:
— Директоре Су, підкріпіться. Дивись, яка ти втомлена, під очима вже темні кола.
— Клич мене просто Су Яо, — вона прийняла миску, вдихаючи аромат. — Не треба так витрачатися.
— Які там витрати, — вдова Лі сіла на край канни, лагодячи взуття. — Якби не ти, я б досі бідувала. Хіба це яйця? Як тільки мій чоловік сплете сітку, першою віддамо її для твого городу.
Су Яо пила крем, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. За вікном лунав дитячий сміх — мабуть, Лу Шихань знову вмовляла Лу Чжаньє розповісти історію.
Наступного дня вона пішла в комуну, де старий Чжан підібрав їй форму керівника: темно-синя тканина, червоний ґудзик на комірі. Вона здавалася собі в ній незвично суворою. Лу Чжаньє допоміг їй поправити комірець, і коли його пальці торкнулися її шкіри, Су Яо злегка напружилася.
— Тобі пасує, — він відступив на крок, оглядаючи її, і в його очах світилася щира радість. — Маєш вигляд справжнього керівника.
Су Яо подивилася в дзеркало: волосся коротко підстрижене, ніякої косметики, але вигляд зосереджений і бадьорий. Повернувшись, вона побачила, що Лу Чжаньє тримає військову зелену сумку:
— Це тобі, носити документи.
На сумці було написано Служити народу, кути трохи потерлися — видно, вона була в користуванні. Су Яо перекинула її через плече, довжина була ідеальною.
Тополі біля двору комуни були вищими за сільські, і цикади безперервно сюрчали. Кабінет Су Яо був на другому поверсі з вікнами на майданчик. Тільки-но вона протерла шафу для документів, секретар Лі привів молодого чоловіка в окулярах:
— Директоре Су, це Сяо Чжан із повітового управління сільського господарства, він допомагатиме тобі з пілотним проектом.
Сяо Чжан потиснув руку Су Яо, поправляючи окуляри, що постійно сповзали на кінчик носа:
— Директоре Су, давно чув про вас, ваш звіт про екологічне землеробство є в кожного в нашому управлінні!
Су Яо зніяковіла і поспішно почала наливати гарячу воду:
— Не називайте мене директором, кличте Су Яо. Я сама лише вчуся, сподіваюся на вашу допомогу.
За вікном знову пролунав звук мотоцикла. Су Яо визирнула і побачила, як Лу Чжаньє їде до воріт. Він, здавалося, відчув її погляд, підняв голову, і навіть з такої відстані їй здалося, що він усміхнувся.
Наступні дні Су Яо була в постійному русі. Вдень — документи в комуні, виїзди з Сяо Чжаном на поля; ввечері — повернення в село, навчання селян встановленню сіток. Лу Чжаньє, поки не повернувся в частину, допомагав майстру вдосконалювати конструкції. Його руки були грубими, він постійно ранив їх об гострі краї бамбука, і Су Яо вечорами обробляла йому рани, відчуваючи, як стискається серце.
— Будь обережнішим, — вона змочувала ватку йодом, діючи максимально ніжно. — Не будь таким необачним.
Лу Чжаньє дивився на її опущені вії і раптом сказав:
— Коли пілотний проект завершиться, я подам рапорт про звільнення з армії і повернуся, щоб допомагати тобі.
Су Яо завмерла, йод крапнув йому на рану, але він не відсахнувся. Вона підняла очі й потонула в його глибокому погляді, де у відблисках гасової лампи танцювали вогники.
— Тобі не обов’язково...
— Я хочу, — перебив він, голос його був низьким і твердим. — Хочу бути з тобою і зробити цей край кращим.
Гасова лампа хиталася, відкидаючи тіні на стіни. Су Яо відчувала, як серце б’ється в ритмі барабана. Вона опустила голову, продовжуючи бинтувати, і не змогла стримати тремтіння пальців.
Через пів місяця перша партія захисних сіток була встановлена. Бамбукові дуги, накриті тонкою тканиною, нагадували прозорі намети. Су Яо стояла на межі поля, дивлячись, як селяни обережно пересаджують розсаду, і не могла приховати усмішку.
Сяо Чжан фотографував і бурмотів:
— Якщо це впровадити по всьому повіту, скільки грошей на пестицидах зекономимо! Су Яо, ти зробила велику справу!
Вона хотіла щось відповісти, але побачила Лу Чжаньє, який під’їхав на мотоциклі з великим ящиком на багажнику. Він зупинився, відкрив його, а всередині — новенькі обприскувачі.
— Це від повітової станції сільгосптехніки, підтримка нашого проекту, — він витер піт з чола. — Я сам їздив забирати.
Селяни оточили його, розглядаючи техніку. Ерчжу, підхопивши один обприскувач, попрямував до свого городу, наспівуючи пісеньку:
— Тепер робота піде швидше! Не треба більше носити важкі баки на спині!
Су Яо дивилася на Лу Чжаньє. Його форма була в пилу, але він усміхався щасливіше за всіх. Сонце пробивалося крізь сітку, створюючи на його обличчі дрібні плями світла, наче розсипані зірки.
Увечері, закінчивши роботу, прибігла Лу Шихань із пшеничним колоссям. Вона простягнула його Су Яо:
— Мамо, глянь, скільки борошна буде!
Су Яо прийняла колоски, легко розтерла їх — зерна впали їй на долоню, зберігаючи тепло сонця. Тільки вона хотіла щось сказати, як удалині почулися звуки гонгів і барабанів. Секретар Лі зі стягом ішов попереду процесії, на транспаранті було написано: Святкуємо успіх пілотного проекту екологічного землеробства бригади Червоний прапор.
— Директоре Су, завтра приїжджає міське керівництво з інспекцією! — секретар Лі ледь переводив подих. — Готуйся, розповіси їм про свій досвід!
Су Яо напружилася і покликала Лу Чжаньє:
— Де мій звіт? Треба ще раз переглянути.
Лу Чжаньє з усмішкою зупинив її:
— Не хвилюйся, я все впорядкував, він у тебе в шухляді столу.
Повернувшись у кабінет, Су Яо знайшла звіт. Важливі місця були виділені червоним олівцем — це був почерк Лу Чжаньє. На серці стало тепло, вона повернулася і врізалася йому в груди, а він впевнено підтримав її за талію.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Лу Чжаньє нічого не відповів, лише легенько поплескав її по спині. Місячне світло пролилося у вікно на звіт, де чітко виднілися слова: Екологічне землеробство.
Наступного ранку приїхало міське керівництво. Автомобіль зупинився біля будівлі бригади, вийшли люди в костюмах, уважно вивчаючи звіт Су Яо. Вона повела їх на поле — овочі під сіткою зеленіли, жодного пошкодженого листка. Керівники присіли на землю, відщипнули шматочок листка, спробували і закивали:
— Добре! Виростити такі овочі без пестицидів — це заслуговує на поширення!
Журналісти фотографували, як Су Яо у своїй формі пояснює все біля грядок. Сонце заливало її, роблячи такою сяючою, що неможливо було відвести очей.
Після інспекції міський керівник потиснув їй руку:
— Товаришу Су, так тримати! Наприкінці року буде вибір героїв праці, я висуну вашу кандидатуру!
Су Яо усміхнулася і проводила автомобіль. Лу Чжаньє підійшов і подав хустку:
— Витри піт.
Вона взяла хустку, від якої пахло милом. Витираючи обличчя, вона побачила дітей, що качалися в пшениці — квітчаста кофтина Лу Шихань виглядала як соняшник.
— Лу Чжаньє, — раптом сказала вона, і в її голосі затремтіли нотки, — як гадаєш, ми справді зможемо зробити це місце кращим?
Лу Чжаньє подивився на неї, і світло в його очах було яскравішим за сонце:
— Обов’язково.
Він дістав з кишені ту саму червону книжечку і простягнув їй. Су Яо розгорнула — це був рапорт на звільнення з армії, підписаний його іменем, із чіткою червоною печаткою.
— Я вже подав його, — сказав він тихо, але з непохитною впевненістю. — Відтепер буду працювати разом із тобою.
Сльози раптом покотилися з очей Су Яо, впавши на папір і розмивши краплю чорнила. Вона поспішно їх витерла, але не змогла стримати усмішку.
Пшеничні хвилі гойдалися на вітрі, наче золотий океан. Овочі під сіткою зеленіли, сміх селян летів далеко за вітром. Су Яо подивилася на Лу Чжаньє, на дітей у далині, і раптом зрозуміла, що це і є життя, про яке вона мріяла.
Вечірня зоря забарвила небо, подовжуючи їхні тіні на польовій дорозі. Су Яо притулилася до плеча Лу Чжаньє, стискаючи в руці його рапорт, і відчувала такий спокій, наче тримала в руках теплий камінь.
— Що хочеш на вечерю? — запитала вона, дивлячись на нього з усмішкою, що нагадувала розтоплений мед.
— Усе, що приготуєш, — Лу Чжаньє стиснув її руку, і тепло його долоні передалося через шкіру. — Головне, щоб це зробила ти.
Удалині піднімався дим від печей, змішуючись із ароматом пшениці та їжі. Су Яо знала: шлях попереду довгий, можливо, будуть випробування, але з цією людиною поруч, із цими чудовими селянами, із трьома дітьми вона нічого не боїться.
За її спиною була вся бригада Червоний прапор, ця сповнена надій земля і дім, який ставав усе затишнішим.

Комментарии

Загрузка...