Жив-був колись король, і жив він разом з королевою у прекрасному замку. У їхній просторій і багатій країні люди жили в мирі та злагоді, насолоджуючись щасливим і радісним життям. Король і королева покохали одне одного з першого погляду, одружилися і відтоді живили взаємну ніжність. Але, на жаль, у них не було дітей.
Вони були одружені вже сім років, та не мали ні сина, ні доньки, через що дуже сумували. Тому в поганому настрої король часто зривав зло на бідній королеві. Він казав, що вони зовсім скоро постаріють, а дитини досі немає, і в майбутньому в цій країні не знайдеться спадкоємця, який міг би нею правити, і що в цьому винна виключно вона. Вислуховуючи таке, королева нестерпно страждала і гірко плакала на самоті.
Одного дня король заявив королеві:
— Я більше не можу цього виносити! У тому, що ми не маємо дітей, винна тільки ти. Я вирушаю розвіятися і повернуся лише за рік. Коли я приїду назад, якщо ти вже матимеш дитину, ми забудемо все минуле, і я кохатиму тебе, як і раніше, не промовляючи жодного образливого слова. Але якщо на моє повернення ти й досі не народиш мені дитину, я розлюблю тебе і мушу розлучитися з тобою.
Коли король поїхав, королева відчула себе дуже самотньою і засумувала ще сильніше, ніж раніше. Якось її служниця сказала:
— Шановна королево, я думаю, якщо ви забажаєте, знайдуться люди, здатні вам допомогти.
Потім вона розповіла про одну мудру стару жінку, яка допомогла багатьом людям із такою ж бідою, як у королеви, і якщо послати по неї посланців, вона обов'язково знайде спосіб допомогти. Тож королева звеліла запросити цю мудру стару. Королева відкрила їй своє горе: через відсутність дітей у короля та його держави не буде спадкоємця престолу.
Мудра жінка дуже швидко знайшла рішення.
— Ліворуч від виходу з королівського саду, — сказала вона, — росте великий дуб, а під ним є невеличкий бурий чагарник із пухнастим листям та довгими колючками. Зараз там є лише три бутони. Королево, ще до сходу сонця ви маєте піти туди самотужки, зірвати середній бутон і з'їсти його. За шість місяців ви обов'язково народите принцесу. Щойно принцеса з'явиться на світ, їй знадобиться матір-годувальниця, і тоді я приведу ту, яку сама оберу. Годувальниця повинна жити з дитиною у палаці, в ізольованому від зовнішнього світу місці. Ніхто, навіть король із королевою, не має права навідуватися до принцеси, доки їй не виповниться чотирнадцять років. Інакше на всіх чекають неймовірне горе і нещастя.
Королева щедро нагородила стару. Наступного дня, ще до сходу сонця, вона вирушила до саду і одразу відшукала бурий чагарник із трьома бутонами. Вона зірвала середній бутон і проковтнула його: спершу смак здався трохи солодким, а згодом — дуже гірким. Минуло шість місяців, і королева справді народила маленьку принцесу. Стара прислала годувальницю і підготувала для них в усьому ізольоване помешкання всередині замку. Слідуючи пораді старої, щойно народивши принцесу, королева одразу віддала її годувальниці.
Повернувшись і довідавшись, що королева народила доньку, король неймовіренно зрадів і зажадав негайно побачити малечу.
Королю нічого не залишалося, як почути від королеви про пророцтво: до досягнення принцесою чотирнадцятирічного віку ніхто з них не може зустрічатися з дівчинкою, інакше на них чекають величезне горе та нещастя.
Який же довгий і важкий тягнувся час! Король шалено хотів поглянути на свою доньку, і королева теж дуже за нею сумувала. Проте вона знала, що донька не схожа на інших дітей, адже та заговорила одразу після народження і володіла такими ж глибокими знаннями, як і дорослі. Про це їй розповідала годувальниця. Королева бачилася з годувальницею через певні проміжки часу, але окрім годувальниці ніхто й ніколи не бачив принцесу. Королева на власному досвіді переконалася у дивовижній силі мудрої старої, тож наполягала на тому, що необхідно неухильно дотримуватися її заповіту. Натомість король часто втрачав терпіння і збирався навідати доньку, а королеві доводилося винаходити способи, аби відмовити його від цього наміру. Так тривало аж до передодня чотирнадцятиріччя принцеси.
Одного разу, гуляючи в саду з королевою, король промовив:
— Я більше не можу чекати й не збираюся цього робити. Я зобов'язаний негайно побачити мою доньку. Що такого станеться, якщо ми поруримо заборону хоча б на кілька годин раніше?
Королева благала короля набратися терпіння і дочекатися наступного ранку: вони витримали такий величезний термін, залишився всього один день, і вже точно можна було б перетерпіти. Але король виявився надто впертим.
— Дурниці! — вигукнув він. — Вона твоя донька, але водночас і моя, і я мушу її побачити!
Сказавши це, він попрямував прямо до покоїв принцеси.
Він силоміць відчинив двері, відштовхнув годувальницю, яка намагалася його зупинити, і нарешті побачив доньку. О, це була найчарівніша маленька принцеса у світі! Білосніжна шкіра, що нагадувала молоко, рум'яні щічки, прозорі й прекрасні блакитні очі та золотаве волосся — вона виглядала неймовірно гарно! От тільки посеред її чола виднівся маленький пасмочок бурого волосся.
Побачивши батька, принцеса підбігла, обвила руками його шию, поцілувала та вимовила:
— О Боже! Отче мій, любий отче, чи знаєш ти, що натворив? Через цей твій вчинок завтра я неодмінно помру, а ти будеш змушений обрати одне з трьох випробувань: по-перше, весь королівський край постраждає від страшної чорної чуми; по-друге, королівство втягнеться у затяжну та криваву війну; по-третє, після моєї смерті ти зобов'язаний негайно покласти мене в дерев'яний сундук, віднести до церкви і цілий рік щоночі виставляти там вартову охорону.
Король жахнувся і спочатку подумав, що донька говорить маячню. Але, прагнучи хоч якось її втішити, він відповів:
— О, з цих трьох речей я обираю останню. Якщо ти помреш, я миттєво покладу тебе в дерев'яний сундук, віднесу до церкви і щоночі виставлятиму там вартових. Але ти не помреш.
Однак наступного дня принцеса все ж таки померла.
Слідуючи заповіту доньки, після її смерті король поклав тіло в дерев'яний сундук, відніс до каплиці при замку і тієї ж ночі відрядив туди солдатів варувати біля дерев'яного сундука.
Наступного ранку король надіслав людей до церкви, щоб змінити вартову, але вартового ніде не було. Вони вирішили, що той просто злякався і втік. Наступної ночі туди поставили іншого вартового, проте на світанку він зник знову. Відтоді так повторювалося щодня: щоранку, коли приходили випускати вартових, там нікого не залишалося. Якщо вони справді тікали, то як їм вдавалось вибратися звідти? Адже жодного виходу звідси геть не було видно. Ба більше, навіть якби вони втекли, стільки днів поспіль щоночі до церкви заходили солдати — чому ж ніхто ані разу не почув жодного звуку чи не помітив хоч найменшого сліду?
Зрештою люди повірили, що принцеса перетворилася на примару і пожерла всіх вартових, і скоро не залишиться жодної живої душі. Королівські солдати до смерті боялися цього і втікали щоразу перед тим, як наступала їхня черга стояти на варті біля дерев'яного сундука. Тоді король пообіцяв щедру винагороду кожному зголошеному добровільно стати на пост. Це тривало ще деякий час, оскільки завжди знаходилися відчайдухи, які хотіли здобути королівську нагороду. Проте жоден із них її не отримав — натомість усі вони безслідно зникали наступного ранку.
Це тривало майже цілий рік: щоночі черговий солдат, змушений силою чи з власної волі, приходив охороняти сундук. Але після тієї ночі вони зникали, і ніхто більше ніколи — ні наступного дня, ні пізніше — їх не бачив. Одного вечора до королівства забрів безтурботний мандрівний молодий коваль. Ця країна славилася своєю красою і багатством, тому чимало людей приходили сюди в пошуках роботи. Молодий юнак на ім'я Крістіан прибув сюди з тією ж метою. Не знайшовши заробітку в рідних краях, він вирушив сюди в надії знайти хоч якусь справу.
Він зайшов до невеличкого генделика, сів за стіл, бажаючи перекусити. Там якраз перебували кілька палацових чиновників, які вирушили на пошуки людей для нічної варти в церкві. Їм постійно доводилося шукати охочих, і завжди знаходилося кілька сміливців. Та сьогодні вони не здобули успіху. Усі мешканці чули про дивне і жахливе зникнення попередніх вартових, страшенно боялися і тому рішуче відмовлялися. Вони сиділи якраз поруч із Крістіаном, замовили випивки і почали пити з ним разом. Крістіан виявився надзвичайно веселим хлопцем, якому подобалося спілкуватися з людьми. Варто було йому випити трохи чарки, як він починав співати, жартувати і відчайдушно хвалитися. Він заявив чиновникам, що в цьому житті ніколи й нічого не боявся. О, чиновники просто мліли від таких хлопців! Вони розповіли йому, що за один єдиний день він зможе нечувано розбагатіти, бо король пообіцяв величезну купу грошей кожному, хто наважиться провести ніч на варті біля дерев'яного сундука із тілом принцеси.
Оскільки Крістіан вже встиг наговорити, що йому нічого не страшно, тепер він мусив тримати слово. Випивши ще по пляшці вина, він пішов слідом за ними до Главнокомандугого, одягнув солдатську форму та взяв рушницю. Після цього його замкнули всередині церкви для нічного чергування біля дерев'яного сундука.
Чергування почалося о восьмій годині. Першу годину він надзвичайно пишався своєю хоробрістю. Другу годину він проводив у щасливих мріях про майбутнє багатство. Але вже на третій годині, ближче до одинадцяти, дія алкоголю вивітрилася, і його охопив жах. Він згадав про попередніх вартових, які безслідно зникли, і жоден із них не врятувався живим. Ніхто не відав, куди поділися ці солдати. Що більше він думав про це, то страшніше йому ставало; від хмільного настрою не лишилося й сліду, і він повністю протверезів. Він почав лихорадково шукати вихід, і об одинадцятій годині таки знайшов незамкнені задні двері, що вели на церковну дзвіницю. Крістіан вирішив тихо піднятися нагору й утекти.
Та щойно він переступив пороговий проріз і виставив ногу назовні, як помітив біля входу Карлика. Карлик сказав:
— Доброго вечора, Крістіане, куди це ти зібрався?
Від страху Крістіан застиг на місці, ніби вріс у підлогу!
— Нікуди! — відповів він.
— О, от і чудово, — промовив Карлик. — Ти ж начебто збирався тікати? Але раз ти погодився на сьогоднішнє нічне чергування, то мусиш виконати обов'язок до кінця!
З максимальною покірністю Крістіан зізнався, що йому дуже страшно, через що й виникла думка втекти, і почав благати відпустити його.
— Ні за що, — відповів Карлик. — Ти зобов'язаний стійко триматися на своєму посту. Втім, я можу дати тобі одну слушну пораду. Сховайся на амвоні і сиди там тихо, не вилазячи. Хоч що б ти побачив чи почув, воно не заподіє тобі жодної шкоди, якщо ти пересидиш у схованій доти, доки не почуєш, як кришка дерев'яного сундука гучно зачиниться. Тоді небезпека минутиме, і ти зможеш вільно пересуватися церквою куди забажаєш.
Після цього Карлик штовхнув його назад у приміщення і зачинив двері на замок. Крістіан стрімголов кинувся до амвону і заховався там, не бачачи геть нічого навколо, аж поки церковне колокольне биття не відзначило дванадцяту годину. У ту ж мить кришка дерев'яного сундука відчинилася, і звідти з'явилася принцеса — її вигляд був потворним і жахливим! Вона голосно заревла на весь голос:
— Вартовий, де ти?! Вартовий, де ти?! Якщо ти негайно не вийдеш, я змушу тебе померти страшною смертю!

Комментарии

Загрузка...