Приблизно наближався полудень, сонце підіймалося все вище. Хоча сонцезахисна парасаль і затуляла прямі палючі промені, вона була безсила протистояти хвилям спеки, що росли разом із ним.
Ю Цзошу кинув погляд на телефон: У Тинюй більше не надсилала повідомлень. Згадуючи недавню, здавалося б, безглузму спробу Тао Чжисина примирити їх, він міг пояснити це лише впливом снів на реальність, через що двоє чужих людей і набули ілюзії, ніби добре знають одне одного.
Ю Цзошу підвівся, залишив Супермаркет «Жиюэ» і недбало кинув у придорожній смітник пів склянки ще теплого чаю з молоком. У нього був власний план. Знову взявши телефон і перевіривши місце на карті, він попрямував до автобусної зупинки та сів на автобус, що прямував до Північної дороги Чжунсин.
Приблизно за двадцять хвиць Ю Цзошу вийшов. Інтернет був усемогутнім: спираючись лише на знімок із відео, навігація успішно визначила місцеперебування. Слідуючи за вказівками стрілки, він перетнув дорогу на південь, пройшов праворуч сто метрів і повернув ліворуч на провулок під назвою Вулиця Делікатесів.
Ю Цзошу вперше ступив на цю не надто широку, але надзвичайно жваву вулицю. Проте, як молода людина, що часто замовляє їжу додому, він чудово знав це місце, яке прославилося саме завдяки доставці.
Окинувши поглядом кінець вулиці, він побачив, що вона рясніє найрізноманітнішими ресторанами, закусочними та крамницями холодних напоїв. Однак, окрім кур'єрів у різнокольорових форменках і на їхніх вірних двоколісних конях, які снували туди-сюди чи чогось очікували, на вулиці майже не було звичайних відвідувачів. Втім, це й не дивно: врешті-решт, майже в кожній лавці тут не було встановлено столиків чи стільців для клієнтів.
Вулиця, що годує десятки тисяч людей — хоча це визначення звучало трохи перебільшено, у сучасному стрімкому суспільстві, де домашні плити перетворилися на елементи декору, воно виглядало цілком виправданим.
Ю Цзошу продовжував іти за навігатором. Настав час обіду: кур'єри або зосереджено ловили замовлення в телефонах, або пролітали повз із шаленою швидкістю. Чим глибше він заходив на вулицю, тим сильнішим ставав спокусливий мікс різноманітних ароматів спецій, від якого в його животі тут же забурчало з протестом.
Ось він, Оден із цього смаку.
Вивіска, яка точнісінько збігалася з тією, що була на відео, висіла над фасадом крихітного магазину площею менш ніж п'ятнадцять квадратних метрів. Хоча приміщення було невеликим, черга кур'єрів, які чекали на вулиці, анітропі не поступалася іншим закладам.
Біля плити, що перегородила вхід, стояли дядько й тітка років за п'ятдесят, зайняті біля заставленого інгредієнтами та оповитого парою казана. З огляду на їхню вправну й злагоджену працю, вони з імовірністю дев'яносто відсотків були подружжям. Особливо пухка тітка: пораючись біля їжі, вона ще й базікала з кур'єрами, здається, скаржачись на сьогоднішню свавільну поведінку комунальників.
— Послухайте-но, стільки навколо справжніх правопорушень, чому це вони не ходять і не штрафують кожного окремо? Чіпляються тільки до нас, мирних простих людей! Невже вони й справді думають, що ми з дідом такі беззахисні? Ви ж тут щодня, хтось із вас колись бачив, щоб ми виливали сміття в каналізацію? Агов, ти, малий Ван, ти ж ще був тут учора ввечері, коли ми зачинялися, скажи: хіба ми не викинули сміття у звичайний контейнер?
— Та так, я це на власні очі бачив. Тільки ж вони не казали, що ви тут сміття викидали, вони причепилися до вашого онука.
— Та мій онук здоровий і чемний, ніколи б він такого не зробив!
— Але ж у них є запис із камери спостереження!
— Не слухайте ви їхні вигадки! Просто знущаються з того, що ми старі. От повернуться мій син із невісткою, побачу я, чи посміють ті у формі й надалі так зухвало поводитися!
— Та працюйте вже! — гаркнув на дружину дядько.
— Що таке? Я ще з них компенсацію вимагатиму! Подивіться, до якого стану вони налякали нашого старшого онука, він і слова тепер вимовити не може!
— Він ще віч-на-віч такий був, інакше вчителька не попросила б нас забрати його додому.
— Ох, старі, ви й справді натерпитеся. Мало того що гроші заробляєте, так ще й з дитиною няньчитесь, — зауважив новий кур'єр, що саме підійшов у черзі.
— Підтримуємо дитину, яка служить Батьківщині! Тільки гляньте на це, у кого з вас таке є?! — тітка з гордістю на обличчі вказала на металеву табличку на стіні, що сяяла на сонці золотими літерами. На ній чітко виднівся напис: «Сім'я зразкового військовослужбовця».
— Раз хлопець не ходить до школи, хай побуде тут із нами, розвіється трохи, щоб зовсім не захворіти від нудьги.
— Ну і як, розвіється? Чого гарного він тут набереться?
— Ого, та ви тут влаштовуєте дискримінацію!
— Та де там сміливості набратися! Просто боїмося заважати вам заробляти на весілля. Хочеться розваг — народжуйте власних!
— От лихо, слова вам не скажи. Не дивно, що ті хлопці у формі від вас ні солоно ні хлебально пішли.
Помітивши, що тітка ніяк не наговориться з черговими кур'єрами, Ю Цзошу просунув половину тулуба за пластикову ширму й зазирнув усередину. У напівтемній кімнаті за столом сидів маленький хлопчик і збирав конструктор — це був той самий хлопчик, який мандрував із ним уві сні.
— Ти чого витріщаєшся? Ми тут тільки доставкою займаємося, — дядько за прилавком одразу помітив Ю Цзошу.
— Та от, зголонівся. Можна поїсти на місці? — ввічливо запитав той.
— Чекай. От роздамо замовлення по черзі, а що залишиться — тоді побачимо, — суворий і небагатослівний дядько зовсім не був схожим на свою балакучу дружину.
— Нічого, я можу зачекати.
Ю Цзошу відступив трохи назад, закурив і став спостерігати за кімнатою позаду прилавка, сподіваючись, що малий упізнає його й відреагує саме так, як він і очікував.
Для всієї вулиці доставщиків година пролітає непомітно, але для Ю Цзошу цей час тягнувся так довго, ніби він, самотній і зайвий на цьому святі життя, простояв стовпом під палючим сонцем цілий рік. Помітивши, що кур'єрів поменшало, він уже збирався знову спробувати заговорити з літнім подружжям, як раптом хтось плеснув його по плечу. Озирнувшись, він побачив свого сусіда — Лю Чена.
— Яка несподіванка! Ти як тут опинився? — високий Лю Чен у мотоциклезному шоломі та з краплями поту на обличчі виглядав зовсім не так, як уранці: цього разу він усміхався дуже дружелюбно.
Але самого Ю Цзошу пробило холодним потом. Зрештою, всього кілька годин тому він таємно пробирався до цього чоловіка в квартиру і бачив його прикуту до ліжка, не притомну дружину. До того ж, певною мірою цей сусід нічим не відрізнявся від справжнісінького вбивця.
— О, справді збіг! Я просто проходив повзу, захотілося перекусити, — він щосили намагався тримати обличчя під контролем, щоб не видати зайвої тривоги.
— Тоді ти обрав ідеальне місце, тут готують просто неперевершено, — сказав Лю Чен, підійшовши до прилавка з оденом і знайомо звернувшись до старих: — Моє замовлення поки не готуйте, а йому дайте одну порцію нашого фірмового одена.
— О, ви знайомі, малий Лю? — тітка не припиняла ні рук, ні язика.
— Сусіди. Ну що, як торгівля сьогодні?
— Та все по-старому, от тільки міська стража знову нерви тріпає.
— Та заплатіть їм штраф та й годі, нашої провини тут теж чимало — дорослі мають відповідати за дитячі витівки. Виглядає так, Лю Чен теж був у курсі подій.
— Малий Лю діло каже, — підтримав дідусь.
— Ех, і чому така мала дитина раптом впала в депресію? Ми ж водили його туди, куди ви радили, але жодного толку, — зітхнула тітка. — Лікарі кажуть таке, що й не розбереш, жодних ліків навіть не виписали. Правда, грошей не взяли, та ще й заробити дещо вдалося.
— Серйозно? Ну і добре, якщо в одному місці не допомогли, знайдемо інше, — Лю Чен зазирнув углиб крамниці. — Малий! Чого це ти сьогодні не в школі?
— Позавчора зранку раптово захворів, їздили в лікарню ставити крапельницю. Весь час мовчав, я вже думала, що не ту голку вкололи, але лікар сказав, що там була лише глюкоза. Ось, пролежав у лікарні добу, і нічого не виявили, горло й усе інше в повному порядку. Лікарі теж гарні: веліли просто посидіти вдома кілька днів і спостерігати. — Тітка озирнулася на онука, після чого безпорадно крикнула Ю Цзошу: — Твоє готове, з тебе двадцять дев'ять!
— Я пригощаю, — Лю Чен простягнув руку, зупиняючи Ю Цзошу, який уже збирався прикласти телефон для оплати.
— Та що ви, незручно якось, — Ю Цзошу не хотів бути комусь винним, але гаряча коробка з оденом уже опинилася перед його обличчям, і йому довелося прийняти її обома руками, дивлячись, як сусід оплачує його обід.
— Ет, дрібниці! Якби твоя невістка останнім часом погано почувалася, ми б із тобою ввечері й по чарчиці пропустили, — зніяковіло посміхнувся Лю Чен.
— Нічого страшного, іншим разом, — Ю Цзошу відповів увічливою усмішкою. Проте тепер він уже починав сумніватися: цей щирий на вигляд чоловік справді грає якусь роль чи й гадки ні про що не має? Може, він просто рано прокинувся і тому щиро вірить, що дружина досі міцно спить?
Багато хто бачив убивства уві снах, і він не виняток, але хто ж стане перейматися цим після пробудження? Немає знаряддя злочину, немає жодних реальних доказів — це не дає жодних підстав звинувачувати людину в убивстві, навіть поліція була б безсила.
Ю Цзошу мимоволі виправдовував Лю Чена. І річ була зовсім не в порції одена за 29 юанів, а в тому, що він сам на власні очі бачив усе від початку й до кінця, бачив саму розв'язку. Найголовніше — він сам і був постачальником знаряддя вбивства.
У цей момент маленький хлопчик раптом винирнув з-під дверної ширми, стрибнув просто на Ю Цзошу і міцно обійняв його за ногу. Якось дивно... ніби він зустрівся з рідною людиною, яку не бачив вічно.
— Ого, малий, здається, ти адресою помилився! — Лю Чен забрав своє замовлення та посміхнувся.
— Ти що робиш, Доудоу? Не заважай дядькові їсти! — тітка теж визирнула назовні й гаркнула на онука.
Ю Цзошу однією рукою тримав коробку з їжею, а іншою обережно погладив дитину по голові.
— Нічого страшного, діти швидко звикають до людей, — з посмішкою відповів він, намагаючись заспокоїти старих.
— Гаразд, їж поки, а мені ще замовлення розвозити треба, — сказав Лю Чен.
— Візьми-но оце, — дядько зупинив його і простягнув напівпрозорий поліетиленовий пакет.
— Ой, знову вам клопіт, — Лю Чен зніяковів, але пакет узяв блискавично.
— Дрібниці, якщо буде ефект — хай дитина передасть ще, — дядько говорив коротко й рішуче.
— Я порахую суму й поверну гроші, як повернуся.
— Та вже все пораховано, біжи виконуй роботу, — перебила його тітка.
— Добре, я поїхав.
Лю Чен поклав контейнер із їжею разом із пакетом від господаря в багажник скутера.
Цю раптову угоду Ю Цзошу спостерігав зблизька, не пропустивши жодної деталі. У тому напівпрозорому пакеті лежали висушені морські коники. Хоча вони були зовсім крихітними, для Ю Цзошу, який здійснив «морську подорож верхи», це видовище мало надзвичайно глибокий сенс. Гігантський морський коник, що з'явився наприкінці вчорашнього сну, та натяки на папері — все це прямо вказувало на інтимні проблеми Лю Чена.
Поки Ю Цзошу байдуже дивився услід Лю Чену, що віддалявся, маленький Доудоу раптом відчинив ширму й спробував затягти його всередину приміщення. Ю Цзошу не знав, чи варто йти туди, тому просто незручно всміхався літньому подружжю.
— Заходь, поїси всередині.
Коли слово взяв дідусь, тітка вже не стала сперечатися, лише здивовано пробурмотіла щось через дивну поведінку онука. Згодом замовлень знову побільшало, і старі переключили всю увагу назад на роботу.
Ю Цзошу сидів навпроти маленького хлопчика за низьким столиком у кутку крамниці. Посередині столу лежав конструктор та білий одноокий робот, що розповідав казки.
— Будеш? — він проткнув паличкою яловичу кульку і запитав. Побачивши, що хлопчик лише заперечливо хитає головою, він злегка подув на неї і поклав до рота. Смак виявився непоганим: хоч це й не був кулінарний шедевр, але куди краще за більшість подібних закладів. Проковтнувши пружну кульку, він тихо запитав малого, який пильно дивився на нього: — Ти мене знаєш?
Хлопчик заперечливо похитав головою.
— А бачив мене раніше?
Хлопчик на мить замислився і кивнув.
— Це було уві сні?
Спочатку хлопчик заперечливо похитав головою, а одразу після цього кивнув.
Поведінка маленького Доудоу повністю підтверджувала здогади Ю Цзошу: хлопчик утратив голос, що неминуче викликало в душі Ю Цзошу сум і почуття провини. Тому він вирішив змінити питання: — Ти не впевнений, чи бачив мене раніше, але просто відчуваєш, що я тобі дуже знайомий, так?
Хлопчик кивнув.
— Тобі вчора снилися сни?
Хлопчик заперечливо похитав головою.
У цей момент бабуся раптом втрутилася: — Він у нас і так небагатослівний, а після хвороби взагалі перестав говорити, ми вже й не знаємо, що робити. От, подзвонили його батькові, найближчими днями повернеться.
— А, зрозуміло, сучасні діти дуже норовливі. Я так, просто балакаю, — спробував відбрехатися Ю Цзошу.
— Гаразд, якщо зумієш змусити його заговорити — я тобі добавку дам!
— Дякую, цього цілком достатньо.
Хоча тітка навіть не обернулася, Ю Цзошу ввічливо усміхнувся у відповідь. Хто б міг подумати, що хлопчик раптом підведеться, підійде до плити й наципці на носочках витягне з найближчого киплячого казана дві сардельки на паличках, після чого покладе їх до коробки Ю Цзошу.
— Ах ти ж малий бешкетник, коли це ти став таким щедрим? — з докором вигукнула тітка.
А от Ю Цзошу стало незручно, і він поспішив згладити кути: — За все розрахуємося разом.
— Гостина від малого, — відповів дідусь у своєму звичному прямолінійному стилі.
Після цієї невеликої пригоди літнє подружжя знову занурилося в роботу.
— Доудоу, так? Дякую за частування, — сказав Ю Цзошу.
Хлопчик широко усміхнувся.
— Я поставлю ще кілька запитань, якщо щось не так — просто хитай головою.
Хлопчик кивнув.
— Позавчора зранку, прокинувшись, ти відчув головокружіння та сильну втому. Потім поїхав до лікарні й просидів там до сьогоднішнього ранку. Тільки річ не в тому, що ти не хочеш говорити — ти просто не можеш.
Ю Цзошу пильно дивився на хлопчика, а той ані разу не заперечив. Тоді він дістав телефон, відкрив список контактів у WeChat, знайшов профіль «Сіра хмара», відкрив її стрічку новин і знайшов там чітке фото анфас. Він підніс екран до самого обличчя дитини: — Упізнаєш її? Тобто, вибач, відчуваєш, що вона тобі знайома?
Хлопчик кілька секунд дивився на екран смартфона, а потім схвильовано кивнув.

Комментарии

Загрузка...