Таточку, маркшнайдери прислали з Місяця замовлення на руду.
— Таточку, — повторив Данило, тулячись до мене і відбиваючись ручкою від кота. — Нам дадуть премію?
— Дадуть, синку, — кажу, а сам дивлюся в тунельний екран. Там — чорнота, перемежована гострими зубцями кратерів, і безкінечна стрічка транспортера, що жене сірий камінь у дробарку. — Дадуть. Шоколадку. Велику. З горіхами. І ще п'ять кілограмів кисню на дихання.
— Кисень — це добре, — поважно погодився Данило. — Кисень корисний для мозку. Так учителька казала. А я хочу шоколадку зараз.
Кіт, руде цинічне створіння, яке ми підібрали біля шлюзу ще під час моєї першої вахти, вигнув спину і спробував умоститися малому на голову. Данило захищався зошитом у клітинку — єдиним паперовим зошитом на всю станцію, який я виміняв у механіка за пляшку старої картопляної горілки.
За вікном промайнув блідий диск Землі. Вона була схожа на заплямовану блакитну перлину, що застрягла в оксамитовій щілині між зірками. Звідси, з Місяця, наша колиска здавалася такою крихкою, що здавалося — торкнися її пальцем, і вона розсиплеться на шматочки криги.
— Тату, а правда, що на Землі течуть ріки? — запитав Данило. Голос у нього був дзвінкий, не забитий місячним пилом, який тут забивається в кожну щілину, пахне паленим залізом і старими носками.
— Правда, синку. Вони течуть прямо по землі. Без всяких труб і помпових станцій.
— І ніхто не кричить: Не витрачайте воду, ліміти вичерпано?
— Ні, — усміхаюся я, згадуючи своє дитинство десь під Полтавою, де вода просто падала з неба й калюжі стояли тижнями. — Там її стільки, що дехто навіть не замикає крани на ніч.
Данило звів очі до стелі, уявляючи собі цю розкіш. Для нього вода — це пластиковий мішок із жовтуватим відтінком, який видають за талонами раз на три дні. А ріка... Це для нього фантастика, гірша за колонії на Марсі.
На терміналі блимнув жовтий вогник. Ректор зв'язку вивів на екран коротке повідомлення: «Перевірте герметичність шлюзу номер чотири. Тиск падает».
Я зітхнув, підвівся з потертого крісла з дерматиновим сидінням. Коліна хрумкнули — скафандри та місячна гравітація не додають здоров'я суглобам.
— Сиди тут. І не дражни кота, він сьогодні не в дусі, напевно, теж чекає премію.
— Я не дражню, я з ним веду дипломатичні переговори про розподіл корму, — серйозно відповів син, ховаючи носа в руду шерсть.
Я вийшов у коридор. Тут пахло озоном, пластиком і старою проводкою. Станція стара, її побудували ще тоді, коли люди вірили в яблуня на Марсі, тепер же вона скрипить швами при кожному перепаді температур, коли сонце ховається за обрій.
Ішов я повільно, звичною ходою марсіанського вихідця — пружинистою, ніби весь час збираєшся злетіти. Шлюз був неподалік. Дійсно, ущільнювач на внутрішній стулці підсох і потріскався. Треба мазати силіконом.
Я взяв балончик, присі навпочіпки. Робота монотонна, але тут без неї не можна. Оступися — і повітря вийде за кілька секунд, а кров у жилах закипить від різкого перепаду тиску. Я бачив таке у звітах безпеки. Нічого приємного.
— Батьку! — раптом крикнув з кута динамік зв'язку. Голос Данила був тонким і чомусь переляканим. — Батьку, йди сюди! Тут... тут якийсь дядько стукає!
— Який дядько? — перепитав я, не кидаючи роботи. — Ремісник із третього сектора? Скажи, що я зайнятий.
— Ні! Не з третього! Він... він у нас на балконі!
Я випростався так різко, що вдарився плечем про металевий поручень.
— На якому балконі, синку? У нас немає ніяких балконів, ми під двома кілометрами базальту!
— Ну... він стоїть за вікном. У скафандрі. І махає рукою.
Серце кольнуло десь у районі шлунка. Станція герметична. Навколо — вакуум і мінус сто п'ятдесят градусів. Жоден нормальний технік не вийде в «авто» без попередження центру керування, а центр мовчав.
Я кинувся назад у відсік, забувши про балончик із силіконом.
Данило стояв біля броньованого ілюмінатора, притиснувшись носом до товстого скла. Назовні, у чорноті космосу, де зорі світили холодним, немиготливим світлом, дійсона хтось був.
Фігура в старого зразка аварійному скафандрі — таких не випускають уже років сорок, з круглим металевим шовмом на шиї та знаком Червоного Хреста на плечі. Скафандр був покритий сірою пилюкою місячної пустелі, а скло шолома покрите товстою кіркою інею.
Фігура повільно підняла руку в рукавиці і притурила її до скла з іншого боку. Прямо навпроти обличчя мого сина.
— Тату... — шепотів Данило, і голос його тремтів. — А чого він без троса?
Я мовчки потягнув сина за плече, закриваючи його собою. Навіщось перевірив застібку власного кисневого пакета на поясі.
На засніженому склі снаружі повільно проступив слід від рукавиці, ніби хтось дихнув звідти, з холоду, на скло, яке не мало права пропускати ніяке дихання.

Комментарии

Загрузка...